ПОХОДЖЕННЯ «Я»: ВІД АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ ДО ЗАРОДЖЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ НАУКИ

Анотація

Питання про походження «Я» – внутрішнього суб’єкта, що усвідомлює самого себе – залишається недостатньо дослідженим, особливо з точки зору його історичного становлення. У сучасній психології «Я» сприймається як щось самоочевидне: як центр свідомості, осмислення й переживань. Проте шлях до такого розуміння був тривалим і складним, охоплюючи філософські, релігійні й культурні форми самопізнання.

Вже в античності філософи ставили питання про природу мислення, самосвідомості та внутрішньої рефлексії. У християнській філософії акцент зміщується на духовне самопізнання. Августин бачить «Я» як простір зустрічі з Богом, а середньовічні мислителі розвивають ідею внутрішньої душі як образу Божого, унікального й безкінечного за потенціалом. Людина мислиться як істота, здатна в собі самій знайти істину. Епоха Відродження проголошує гідність і свободу людини, здатної формувати себе самостійно. З’являється нове бачення особистості як автономного суб’єкта, що має власну цінність і внутрішню глибину. Людина більше не просто відображення Божого порядку, а активний співтворець світу. У епохи Просвітництва і Романтизму «Я» стає основою знання. Локк пов’язує особистість із пам’яттю й безперервністю свідомості, Юм критикує ідею постійного суб’єкта, вважаючи його звичним узагальненням мінливих вражень, Кант вводить поняття трансцендентального суб’єкта. Фіхте й Шеллінг розглядають «Я» як творчу силу, що формує як внутрішній, так і зовнішній світ. Шопенгауер у свою чергу висуває модель, де суб’єктом керує не розум, а сліпа воля, що визначає нашу поведінку.

Таким чином, ідея «Я» не виникла раптово – вона розвивалась протягом століть: від античної метафізики до філософії Нового часу, від духовного самопізнання до психології особистості. Це складна, багатовимірна концепція, яка формувалась у діалозі між досвідом, думкою та культурною традицією.